Спеціальність – окрема галузь науки, техніки, мистецтва, у якій людина працює; основна кваліфікація; улюблена справа, заняття, у якому хто-небудь проявляє вміння, хист.
Професія – рід занять, певна форма трудової діяльності, що вимагає належного рівня знань і навичок і є для кого-небудь джерелом існування. Це слово виступає як родове поняття до слова спеціальність, а тому вживати одне замість іншого не рекомендується.
Фах – уживається з обома значеннями: вид заняття, трудової діяльності, що потребує певної підготовки і є основним засобом існування; професія, спеціальність, кваліфікація; справа, заняття, у яких хтось проявляє велике вміння, майстерність, хист.
Спеціаліст – той, хто досконало володіє певною спеціальністю, має глибокі знання в якій-небудь галузі науки, техніки, мистецтва.
Професіонал – той, хто зробить яке-небудь заняття предметом своєї постійної діяльності, своєю професією; добрий фахівець; знавець своєї справи; спеціаліст; професіонал.
Фахівець – той, хто досяг високої майстерності в чому-небудь; знавець чогось.
Мова – система словесного виразу думок, якій притаманні певна звукова та граматична будова, і яка слугує для спілкування між людьми.
Національна мова - це мова певного народу в усіх її виявах: літературна мова, діалекти, територіальні і соціальні жаргони, просторіччя.
Державна мова – це офіційно проголошена законодавчою владою мова сфери офіційного спілкування, мова спілкування держави з її громадянами і навпаки (мова всіх гілок державної влади - законодавчої, виконавчої, судової, засобів масової інформації, освіти, культури, науки, документації і т. д. ).
Офіційна мова – поняття “офіційна мова“ близьке до поняття “державна мова”, але статус офіційної мови не передбачає обов’язкового проголошення законодавчою владою.
Лінгвоцид (у дослівному перекладі – мововбивство) – це свідома, цілеспрямована політика нищення певної мови як головної ознаки етносу – нації чи народності.
Літературна мова - це впорядкована форма національної мови, що має певні норми, розвинену систему стилів, усну і писемну форму, багатий лексичний фонд.
Норми літературної мови – це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними і зразковими на певному історичному етапі.
Правопис – загальноприйнята норма написання слів якоїсь мови.
Культура мови – це прагнення знайти найкращу форму для висловлювання думок, яке ґрунтується на бездоганному знанні мовних норм. За словником лінгвістичних термінів, культура мови - це ступінь відповідності нормам вимови, слововживання та ін., установленим для певної мови; здатність наслідувати кращі зразки у своєму індивідуальномумовленні.
Національна мова - це тип національного мислення, тип національної культури, філософії й психології, що може реалізуватися в різноманітних варіантах мовної, мовленнєвої й національно-культурної діяльності.
Національна мова – це мова, що є засобом усного й письмового спілкування нації. Національною мовою української нації є українська мова. Поняття «національна мова» охоплює всі мовні засоби спілкування людей – літературну мову та діалекти.
Діалект (грецька назва – розмова, говір, наріччя) – це різновид національної мови, уживання якого обмежене територіальною чи соціальною групою людей. Відповідно розрізняють територіальні та соціальні діалекти.
Територіальний діалект є засобом спілкування людей, об’єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, історико-культурних традицій, самосвідомості. Основними наріччями діалектної мови є:
Соціальний діалект – це відгалуження загальнонародної мови, вживане в середовищі окремих соціальних, професійних, вікових та інших групах населення.
Літературна мова - це наддіалектна впорядкована форма національної мови, що має певні норми, розвинену систему стилів, усну й писемну форму, багатий лексичний фонд.
Унормованість літературної мови передбачає наявність у ній чітких, бов’язкових правил вимови звуків, наголошування, уживання слів, творення та використання граматичних форм, синтаксичних конструкцій тощо.
Норми літературної мови – це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними й зразковими на певному історичному етапі.
Культура мови – це прагнення знайти найкращу форму для висловлювання думок, яке ґрунтується на бездоганному знанні мовних норм. За словником лінгвістичних термінів, культура мови - це ступінь відповідності нормам вимови, слововживання та ін., установленим для певної мови; здатність наслідувати кращі зразки у своєму індивідуальному мовленні.
Мовний стиль – це сукупність мовних засобів, вибір яких зумовлюють зміст, мета і ситуація мовлення.
Розмовно-офіційний підстиль – це засіб усного спілкування на виробництві, у громадсько-політичній сфері.
Офіційно-діловий стиль - це стиль, який задовільняє потреби писемного спілкування в суспільно-політичному, господарському житті, у ділових стосунках, у виробничій та іншій діяльності членів суспільства.
Науковий стиль – це стиль, сферою використання якого є наукова та науково-технічна діяльність, освіта; він призначений для інформування про результати наукових досліджень, обґрунтування гіпотез, класифікації і систематизації знань, впливу на інтелект читача або (рідше) слухача.
Документ – (від латин. documentus – спосіб доказу) – це матеріальний об’єкт (носій), що містить певну інформацію, оформлений у визначеному порядку і має юридичну силу відповідно до чинного законодавства.
Реквізити – окремі елементи, з яких складається документ.
Формуляр – це модель, зразок побудови документів певного виду.
Стандартизація тексту документів – це відбір певних слів, типових мовних зворотів, установлення правил побудови речень і словосполучень.
Документи з текстами високого рівня стандартизації – це документи, які складають за затвердженою формою, використовуючи типові й трафаретні тексти.
Документи з текстами низького рівня стандартизації – це документи, у яких добір слів, словосполучень, побудова речень кожного разу залежать від конкретних ситуацій. За способом викладу документи цієї категорії поділяють на розповіді, описи, міркування.
Мовний етикет – це правила мовленнєвої поведінки, вироблені національним колективом мовців.
Ономастика – це розділ мовознавства, який вивчає будь-які власні імена, історію їх виникнення, розвитку і функціонування (від грец. — майстерність давати імена).
Власні назви – невід’ємний атрибут будь-якої документації, що вимагає від кожного професіонала розуміння їх особливого статусу, без чого звичайні правила орфоепії або написання не будуть діяти. Вивченням власних імен людей займається порівняно молода ще
наука – антропоніміка.
Прізвище – це оформлена офіційними документами родова назва людини, яка приєднується до її імені.
Етикет – це встановлені норми поведінки й правила ввічливості.
Слово – основна значуща одиниця мови, що становить собою звукове вираження окремого предмета, поняття, думки.
Лексика (словниковий склад мови) – усі слова, що вживаються в певній мові.
Лексикологія – розділ мовознавства, у якому вивчається словниковий склад мови.
Синоніми – слова, що називають те саме поняття, спільні за своїм основним значенням, але різняться значеннєвими відтінками.
Антоніми – слова із протилежним значенням.
Омоніми – слова, які звучать однаково, але значення мають різні.
Пароніми – слова, близькі за звуковим складом і вимовою, але різні за значеннями.
Власна лексика – слова, що входили в українську мову в різні історичні періоди.
Запозичена лексика – слова, що запозичені в різні історичні періоди з інших мов.
Активна лексика – це слова, які часто вживаються в повсякденному спілкуванні.
Пасивна лексика – це рідковживані слова, які не належать до повсякденного мовного вжитку.
Діалектизми – слова, які використовують жителі певних територій.
Жаргонізми, або сленг – слова, уживані в мовленні людей, об’єднаних спільними інтересами, віком, соціальним станом.
Арготизми – слова, характерні для людей, які свідомо прагнуть зробити свою мову незрозумілою для інших.
Суржик – суміш елементів української і російської мов.
Фразеологізми – відтворювані одиниці мови з двох або більше слів, цілісні за своїм значенням і стійкі за складом та структурою.
Термін (від латин. terminus - межа, кінець) - це слово або словосполучення, яке позначає поняття певної галузі знання чи діяльності людини
Термінологія (термінознавство) - розділ мовознавства, що вивчає терміни; сукупність термінів певної мови або галузі.
Загальнонаукові терміни, тобто терміни, які вживають практично в усіх галузевих термінологіях
Міжгалузеві терміни - це терміни, які використовують у кількох споріднених або й віддалених галузях.
Вузькоспеціальні терміни - це терміни, характерні лише для певної галузі.
Професіоналізми - це слова або вислови, притаманні мові людей певної професійної групи; виникають як розмовні, неофіційні замінники термінів.
Номенклатура (від лат. nomenclatura - перелік, список імен) - сукупність назв конкретних об’єктів певної галузі науки, техніки, мистецтва тощо.
Кодифікація термінів - це систематизація термінів у словниках, довідниках, що орієнтують мовців на правильне їх використання.
Перекладні словники - найпоширеніший тип сучасних термінологічних словників.
Енциклопедично-довідкові словники подають пояснення наукових понять, а не просто фіксують терміни.
Тлумачно-перекладні словники - це праці змішаного типу, які перекладають термін іноземною мовою (або кількома мовами) і подають його тлумачення.
Стандартизація термінології - це вироблення термінів-еталонів, термінів-зразків, унормування термінології в межах однієї країни (якщо це національний стандарт) або в межах групи країн (якщо це міжнародний стандарт).
Граматика – це розділ мовознавства, який вивчає будову слова, класи слів за їх будовою й формами словозміни, а також типии словосполучень і типи речень.
Іменник – самостійна частина мови, яка має значення предметності і відповідає на питання хто?, що?
Прикметник – це самостійна частина мови, яка виражає постійну ознаку предмета і відповідає на питання який? або чий?
Числівник – це самостійна частина мови, яка відповідає на питання скільки? або котрий? і означає кількість або порядок слів при лічбі.
Займенник – це самостійна частина мови, яка замінює собою іменник, прикметник або числівник на абстрактному рівні й має відповідні граматичні категорії.
Дієслово – самостійна частина мови, яка означає дію або стан і відповідає на питання « що робити», або «що зробити».
Прислівник – незмінювана самостійна частина мови, яка характеризує дію, стан або ознаку предмета і відповідає на питання як? де?
Прийменник – це службова частина мови, яка разом із відмінковими закінченнями служить для вираження підрідних зв’язків між словами, указуючи на відмінок іменника або займенника.
Прийменник – це службова частина мови, яка разом із відмінковими закінченнями служить для вираження підрядних зв’язків між словами, указуючи на відмінок іменника або займенника.
Сполучник – це службова частина мови, яка поєднує однорідні члени речення або речення.
Частка – це службова частина мови, яка передає ставлення мовця до викладеної інформації, що надає висловлюванню чи окремому слову певного смислового або емоційного відтінку.
Синтаксис – це розділ граматики, що вивчає будову і значення словосполучень і речень, способи зв'язку слів у словосполученні і реченні.
Словосполучення – це проміжна ланка між окремими словами й реченнями.
Узгодження – синтаксичний зв'язок, при якому головне й залежне слово стоять в одній граматичній формі – обдарований студент.
Керування – синтаксичний зв'язок, при якому залежне слово має той відмінок, який вимагає головне слово.
Прилягання – тип зв'язку, при якому залежне слово приєднується до головного за змістом.
Члени речення – це зв’язані в словосполучення слова.
Підмет і присудок – граматичний центр речення.
Означення, додаток, обставина – другорядні члени речення.
